Війна змінює не лише життя людей, а й усвідомлення різних епох і того мистецтва, у якому можна знайти потрібні рефлексії чи відповіді на питання кожного та кожної з нас. Українська сучасна література, зокрема поезія, під час повномасштабного вторгнення з РФ стала відображенням реальності, яку ми, українці, проживаємо, і способом зафіксувати її наступним поколінням як свідчення часу: втрат, страхів, надії, цінності людського життя та любові. 

Команда Vatra Media дізнавалася, який вплив мають вірші нашої доби. Це перше інтервʼю, об’єднане темою «поезія воєнного часу» про тих, хто бореться за Україну і карбує рядки, що стали голосом війни. Про те, як війна змінила сприйняття поезії, чому її завжди супроводжують великі війни, як викорінювати російську мову серед молоді, про цінних українських авторів та нову збірку — читайте далі.

Про автора

Павло Вишебаба — військовослужбовець, поет, письменник, музикант, екоактивіст. З початком повномасштабного вторгнення вступив у лави 68-ї окремої єгерської бригади. 

Він родом з Краматорська, навчався у Донбаській машинобудівній академії, після третього курсу вступив до Маріупольського державного університету, в якому вивчав журналістику. Після закінчення навчання переїхав до Києва. Як розповідав Павло Вишебаба в інтервʼю для  NTA, до 30 років він був російськомовним, проте принципово перейшов на українську після початку російсько-української війни у 2014 році, коли побачив пряму трансляцію, як росіяни окупували рідний Краматорськ зі словами: «Ми же с вамі на руском язикє гаварім». Хоч цей перехід не відбувся одразу, Павло знищив усі попередні вірші російською. Перші поетичні збірки українською автор почав писати у 2018 році.

Нині його творчість вивчають діти на сторінках книг шкільної програми: вірші «Доньці» та оповідання «Марсіани». Наприкінці 2022 року, вийшла перша його збірка «Тільки не пиши мені про війну», до якої увійшли 43 поезії. 

За два тижні було продано 15 тисяч примірників: вперше в Україні поетична збірка вийшла в такому накладі й була розпродана за рекордний термін. У лютому 2023 року вийшло доповнене видання, яка трималася у ТОП-20 найпопулярніших книг у мережі книгарень «Є» протягом 14 тижнів. Також двомовна збірка віршів «Моє покоління / Moje pokolenie» вийшла у Польщі. Окремі вірші Павла Вишебаби також покладено на музику і написані пісні, такі як «Кохатись», «Плюс», «Шлях» та інші.

Крім того, він проводить благодійні творчі тури для підтримки 68-ї бригади. Впродовж 2023 року Павло був у 15 містах України, де зібрав 4,3 млн грн. Серед тих, хто взяв участь у проєкті, також були Любко Дереш, Дар’я Лісіч, Катерина Поліщук і Василь Байдак. А восени 2024 року він організував благодійний тур Європою, завдяки якому зібрав понад 1,7 млн грн і передав ці кошти своїй бригаді. Також цьогоріч став голосом радіодиктанту національної єдності, де зачитав текст Оксани Забужко.

Коли ви усвідомили, що ваша поезія потрібна суспільству та як війна змінила ваше сприйняття поезії?

— Усе життя я писав майже «в шухляду» і я до цього звик. Отримував задоволення від процесу написання віршів. Тут немає гонитви за результатом і ніколи не було. Для мене це просто спосіб жити. З шести років я був впевнений, що буду письменником, і я був ним все життя. Тільки я уявляю собі письменника не як того, хто друкується, кого читають, а як того, хто пише й отримує від цього насолоду. Чим я і займався все життя.

Але під час повномасштабного вторгнення, коли я читав деякі тексти, які виходять, я не відчував звʼязку з тим, що відбувається. 

Я хотів описати те, що я бачив, так, щоб не шухляда мене зрозуміла, або я, або декілька моїх друзів філологів, а так, щоб я міг прочитати ці тексти побратимам, що я і робив. Кожен текст, який написаний під час повномасштабного вторгнення, я найперше читаю своїм побратимам. Я писав такі тексти, щоб я вийшов за межі своєї бульбашки, тому що тут дуже багато різних людей, різних професій, з усієї України. 

І це цікавий досвід. По-перше, дуже різноманітна українська мова, по-друге, різноманітна аудиторія, з якою я ніколи не спілкувався в такій кількості. Я все ж таки у своїй бульбашці журналістів, медійників, музикантів, письменників спілкувався, і це зовсім інша публіка. А я хотів, щоб мої побратими, яких я люблю і поважаю, могли почути поезію, і вона їм відгукнулась. І вона почала відгукуватися. Коли я їм читав, вони, бувало, плакали й передавали вірші своїм дружинам. Коли я писав тексти, першу збірку «Тільки не пиши мені про війну», я намагався розказати не свою історію, а те, що літає в повітрі, та вхопити ці думки своїх побратимів, співвітчизників і описати це у віршованій формі.

Друга збірка більш особистісна. Те творче завдання, яке я ставив під час написання першої, — виконане. Перша збірка для мене це таке «фото на полароїд», де я фотографував усе, що бачив. Хотів якомога більше зберегти для себе та, можливо, для когось. Друга — на камеру з оптикою, яка вивіряє кожен знімок. У ній зовсім інші теми, ніж у першій збірці. Багатьом неочікувано буде прочитати ті тексти, які я презентую в новій збірці, найімовірніше вже цього року.

Нова збірка віршів

— Усе, що відбувається на війні, — це досить маргінально, а ще це нагадує маргіналії. Є цивілізація, в якій є наука, культура, знімаються фільми, пишуться книги, ставляться сцени, співаються опери. І це пишеться все як такий текст нашої культури, нашої західної цивілізації. 

А замітки на полях — маргіналії. Те, що відбувається на війні. В мене таке відчуття, що ми знаходимося за полями сучасної цивілізації, живемо в якійсь іншій реальності. Я б не сказав, що це якесь XIX століття, хіба що за умовами життя. Тому що, з іншого боку, це дуже осучаснена історія, зважаючи на дрони, РЕБи, різні види озброєнь. Але це все, мені здається, за полями справжньої цивілізації. Це не стосується культури.

Тому вона буде називатися «Маргіналії», за назвою одного з віршів. 

Нещодавно «Характер.Media» презентували лендинг «Слово воїна», де зібрали книги, написані військовими під час повномасштабної війни. Серед них: Артем Чех, Валерій Пузік, Оксана Рубаняк, Артур Дронь, Олександр Михед, Валерія «Нава» Суботіна. Добірка оновлюється щотижня, там вже є понад 60 книг. Як на мене, це крутий приклад збереження, памʼяті та поширення української сучасної літератури, поезії. Чому це важливо для вас?

— Не в останню чергу через питання справедливості, тому що я розумію, що багато письменників і письменниць, які пішли на війну і досі служать, які назавжди залишились на війні — у них не було або немає зараз можливості достатньо писати, просувати свої книги, бути вільними насамперед. Ти тут не можеш піти, куди захочеш, маєш все запитати у командира. 

І щоб збалансувати цей процес, коли є вільні літератори, які можуть дозволити собі письмовий стіл, лампу і спокій, тишу, самотність, яку я став дуже цінувати. Зараз я просто не можу й  на хвилину залишитись самотнім. А це важливо для творчості: побути в тиші, наодинці. І тим письменникам, які не мають такої змоги, щоб збалансувати це й усправедливити, суспільство має допомогти з просуванням їхньої творчості. Я думаю, це такий важливий момент підтримки тилом фронту. 

Є твердження, що для українців поезія стала популярною в часи повномасштабного вторгнення. Творчість класиків, про яких до того більшість знало зі шкільної програми, перетворюють в сучасні аудіовізуальні, відеопроєкти з новим звучанням, ставлять вистави, митців відзначають преміями. Але чи справді поезія стала помітнішою, зокрема в контексті поезії воєнного часу?

— Те, що відбувається, — це аномально для поезії. Це завжди була захопленість невеликої купки людей. Це значно менш як 1% суспільства, яка читала поезію. І це було завжди та в усіх культурах.

Бувають аномальні періоди, коли поезія дійсно звучить гучніше, виходить на перший план. І це завжди збігалося з великими війнами. 

Чомусь поезія завжди супроводжує великі війни й отримує більше уваги читачів. Думаю, це повʼязано з декількома факторами: війна змушує багатьох людей задуматися про вічні проблеми, поставити вічні питання, й подумати про себе в історичному контексті, про цінність свою та інших. Ці питання є однією з головних тем поезії, вона швидко може на них зреагувати, на відміну від прози. Я не пригадую великих форм, написаних в першу світову війну, які стали дійсно знаковими. Зазвичай це відбувається пізніше: переосмислення, аналіз, — і потім вони виливаються у великі романи про війну значно пізніше її завершення. 

Так от і зараз у нас час поезії. І це мине. Люди зануряться в побут. Питання життя, смерті, кохання, його цінності відійдуть на другий план. І соцмережі нам з цим прекрасно допоможуть. Хоча зараз тон соцмереж недостатньо серйозний. І знову ми зануримось у цю прекрасну ілюзію суспільства дуже дрібних проблем. Поезія знову відійде на другий план. А про якісь такі теми знову почне думати невелика кількість людей, і ще менша кількість, яка любить поезію. Для мене це нормально. 

Я не хочу сказати, що вона для обраних. Це просто дійсно захоплення невеликої кількості людей.

Нині час романів. Можливо, колись це зміниться, але зараз люди читають романи й всі видавництва про це знають. Чому мене не хотіли видавати? Казали, що поезія не видається більше, ніж 2000 примірників, її ніхто не буде читати. Те, що мені пропонували видавництва видати книжку 1000 примірників — нащо тоді взагалі витрачати було час, папір? 

Романи виходять значно більшими накладами, їх краще читають. І те, що зараз є увага до поезії, — це аномальна абсолютно історія, яка, я впевнений, рано чи пізно мине. Але зараз таки збільшується кількість людей, які читають сучасну українську поезію і, думаю, значна частина з них буде цікавитися якимись новинками. Якщо не щодня чи щотижня читати поезію, то хоча б раз на рік купувати собі поетичну збірку. Я на це дуже сподіваюсь. 

В інформаційному просторі та повсякденні досі можна почути міфи про те, що люди не хочуть читати українські вірші, бо поезія — це щось «високе» і недосяжне. Або те, що українська поезія — це лише про смуток і тугу. Чи є у вас «улюблені» міфи про українську поезію? 

— Я думаю, що ні. Це все відбувається в тих умовах, в яких має бути. Тобто мене абсолютно не дивує в умовах русифікації, постійного впливу імперії, її культури. 

Найбільше дивує, що взагалі наша мова і культура, поезія — досі існують. А те, що люди читають її — це ще більше диво. Тому я вважаю все не так погано, враховуючи такого сусіда, з потужною імперською культурою. Хто б там що не казав — її вплив дуже серйозний. В усьому світі. А я вже не кажу про Україну. 

Звісно, що це як РЕБ поруч з тобою.

Твій сигнал просто крізь них не пробивається, бо дуже потужні транслятори стоять поруч від російської культури.

Тому українців постійно плутали з росіянами, адже всі знають «Толстоєвського», а наших авторів значно менше знають в усьому світі. Менше контактів. І це повʼязано, зокрема, із торгівлею. Спочатку трапляються торгівельні звʼязки, а потім цікавість культурою. Згадаємо, як Росія за часів Петра I почала торгувати з половиною світу. А Україна завжди була більш закрита до світу і менше себе репрезентувала, тому я вважаю диво абсолютним, що наша культура твориться. І ще більшим дивом, що вона комусь цікава.

А чи є тут суттєва різниця у тому, чи українську культуру будуть чути у світі в контексті  війни, чи таки акцентувати на класиках, творчість яких перевидають у різних виданнях нині?

— Це більше світу потрібно, ніж нам. Я вважаю, що в нас дуже самобутня і цікава культура. Не думаю, що нам треба вішати зараз ярлики на наші книги, як «акція» тільки замість цього «війна». Себто: «читайте нас, тому що це війна». Ні, світ не відкрив для себе ще українську культуру, чим дуже збіднює себе. Читаючи, вибачте, якихось Тургенєвих, розумієте? І не знаючи Підмогильного, Хвильового і так далі. Або сучасних авторів.

Це світу потрібно: дізнатися культуру, в якій виріс народ, сформувався, який зараз робить подвиг, на який я впевнений, не здатна абсолютна більшість країн на цій планеті. 

Абсолютна більшість країн на цій планеті здалися б потужному, ядерному, ворогу, який в 5 разів більший за тебе. Зараз світ має зрозуміти: а яким чином сформувались такі люди взагалі, які значно сильніші духовно за всіх інших? 

Я їздив у Європейський тур минулого року і дивився на ці країни. Можливо, Польща ще б пручалася.

Але в більшості країн, де був, європейці казали: «якщо сюди прийде війна, ми не будемо воювати, як ви так можете?»

Ви почитайте, як сформувалась ця культура, цей стоїцизм український, або «борничество», яке у нас в крові. Я впевнений, це якийсь голос крові в нас прокинувся. Зважаючи на наші 90-ті, нульові, і всі ті чвари, які були в нас у суспільстві, дуже дивно що весь цей дух єдності не пропав, і ми на самому початку повномасштабного вторгнення не вирішили: «а що ми взагалі можемо добитися в цій війні». 

Тому що, як казав Трамп, у нас карт на руках не було. Тільки в чомусь він правий. Цей ворог значно сильніший за нас, і це треба визнати. Але ми всеодно боремося. І я думаю світу маж бути цікаво, в якій культурі був створений такий народ.

Про русифікацію молоді. Ваше оповідання «Марсіани» включили у навчальну програму з української літератури для сьомого класу. У чому цінність вивчення таких творів для дітей? 

Першочергова мета — українська мова, а далі вже думати про те, як вони будуть читати це на дозвіллі, — каже Павло Вишебаба. 

— По-перше, про молодь, що не тільки про молодь. У мене є побратими, які слухають російську музику, є окремі, які не бачать проблеми в тому, щоб дивитися російські серіали. Ми знову ж таки повертаємося до впливу великої, профінансованої, імперської культури, яка поруч з нами. 

Це проблема маленьких націй біля центру імперії. У ірландців, до прикладу, та ж сама проблема, вони все своє життя борються з впливом англійської культури.

Щодо молоді: без навчання і вчителів нічого не буде.

Тому що це була б проблема, якби нічого не писалось. А в нас дуже багато створюється поезії, книг, прози, оповідань. Все, що завгодно можна знайти. Питання, щоб це захоплювало дітей. Я думаю, що важливо саме вміння, гарні й сучасні навички у вчителів, які відіграють взагалі не останню роль.

Мене, наприклад, література захопила не лише читанням, а й прекрасними вчителями у школі, які пояснили: не все, що ти читаєш, є написане, там є значення і підтексти. Я памʼятаю, як ми тижнями шукали підтексти в різних творах з моєю вчителькою літератури, і це дійсно захоплює. Це такий дослідницький голод, його треба підбурювати у дітей.

По-друге, я зараз шукаю школу для своєї доньки, де б не спілкувалися діти російською, тому що це просто неможливо. Дитина, яка з перших секунд життя в родині чула тільки українську, пішла в школу, де всі спілкуються російською.

Їй це стає складно не тільки через розуміння. А в неї ще не настільки багато сили волі, щоб постійно відстоювати свої кордони та спілкування українською. Вона з деякими дітьми починає переходити на російську, що ні мені, ні їй не подобається. І це вже питання не тільки до вчителів, а до батьків, які виховують своїх дітей у мові ворога.

І якщо дитина з народження спілкується російською — то природно, що вона потім споживає російськомовний контент. А цей контент великою мірою створений в Росії.

Це питання велике точно не до мене, а до всього суспільства, чи ми хочемо, щоб наші діти споживали російськомовний контент. 

Я зі своїми побратимами й посестрами це обговорював, які також шукають школи, де діти не спілкуються російською. Питання ж не до вчителів, бо вони спілкуються українською. Але якщо дитина виросла в україномовному середовищі та для неї не нормально спілкуватися російською — то вона приходить, і школа унормовує спілкування російською, легітимізує це. Тому що всі діти спілкуються цією мовою. Я б не хотів, щоб це було нормою для моєї дитини, тому шукаю школу. І такі є, просто у доступності не можу зараз знайти. 

Ми всі маємо поставити собі питання, щоб в нас на перервах стало нормою спілкуватися українською. Тому що так, коли ти не спілкуєшся цією мовою, ти не шукаєш. Наші телефони прослуховують програми, ми самі надаємо їм такий дозвіл. Якщо ти спілкуєшся російською, тобі підкидає більше цього контенту, якщо українською — такого ж контенту. А діти ще не настільки свідомі, щоб фільтрувати це все. І в соцмережах вони живуть у російськомовному середовищі, їм здається, що весь світ російськомовний, і це норма. А там є якісь диваки, які говорять щось про російську мову.

Нормою має бути українська, а російська має маргіналізуватися у нашій країні. Це моя думка, ми можемо це обговорювати в межах суспільства, але обговорень вже було занадто багато і зараз треба дотримання закону про мову, в якому дуже багато гарних речей. Наприклад, переведення сервісів на українську. Я вважаю, що це гарне рішення. 

Існує теза, що поезія в час війни — це спосіб не тільки говорити про біль, але й шукати сенс серед руїн. Чи були моменти, коли ви відчували, що більше не можете писати? Як ви це долали?

— Гемінгвей якось сказав дуже добре: «коли довго стою над пустим аркушем і не можу нічого написати, я собі говорю, що, друже, вже так було, і потім проходив час, і ти писав щось вартісне, таке буває». 

Я так само приблизно собі кажу. Так, інколи ти не можеш написати або виразити те, що хочеш. Але я згадую, що ти вже скільки разів казав, що більше не напишеш жодного вірша, а потім пишеш, і тобі здається, що це навіть краще, ніж усе попереднє. Я до цього ставлюся по-філософськи, але тут завжди є небезпека усіх поетів, на відміну від авторів прозових, де більше самоаналітики.

Все ж таки поетичний спосіб мислення має термін придатності. 

Далеко не всі люди можуть писати поезію все життя. Це не є правилом. У багатьох це втрачається, деякі поети за 5-7 років не написали жодного рядка, а потім поверталися. Або вже ні. Тому до цього також ставлюсь як до того, що якщо це перестане приносити мені задоволення, перестане виходити, то я не буду цього робити. А те, що ви сказали, про спосіб знайти сенси серед руїн, в цьому полягає взагалі творче завдання, яке я перед собою ставлю.

Тут вже інший письменник, Любко Дереш, якось мені сказав правильну річ, яка мені з голови не йде: «завдання літератора — видобувати з темряви світло». І я ніколи не ставив собі за завдання у створенні літературних текстів — поділитися своїм болем. Ні, я маю навчитися цей біль пережити й поділитися цим з іншими людьми. І поділитися болем я не хочу. Такого завдання ніколи не ставилось. Хоча є різні творчі підходи, і я знаю поетів, які діляться болем. 

У моєї колеги та подруги Марини Пономаренко (українська поетеса та сценаристка — ред.) є прекрасний рядок з поезії, де вона каже: «літераторка читала вірші, й здавалось, що в неї внутрішня кровотеча». Я не вважаю, що це погано чи добре. Є люди, які дуже далеко від війни, можливо, їм треба дізнатися про цей біль. Але я не хочу цим ділитися ні зі своїми близькими людьми, ні з дальніми. Мені все ж таки здається, що наша справа не тільки в написанні текстів, а все ж таки в певній духовній роботі.

Текст — це, скоріше, побічний продукт духовної праці. 

Чи є у вас вірш, написаний у найскладніший момент та улюблений вірш? Які вони для вас мають сенси?

— Найважчий момент — це 5 вересня 2022 року, коли я в один день втратив багато побратимів, і довелось їх відкопувати, щоб хоча б родини отримали тіла. Я тоді написав вірш «Квіти». Я його дуже рідко читаю, а коли читаю — мені це важко, в мене виступають сльози. Тому я не люблю його читати, не люблю ділитися такими почуттями. 

Щодо улюбленого — це змінюється з часом. Зараз, мабуть, моя друга книжка, вона вся складається з трилогій, триптихів. На кожну тему написано три вірші й зараз моя улюблена це «Дистопія». Мені подобається, як вона вийшла. Це такий кіберпанк, тобто антиутопічне майбутнє, яке хотілось би, щоб ніколи не настало. І, здається, це та тема, стиль і форма, яка ще не була в українській поезії. Я радий, що мені вдалося цей триптих написати. 

Що почитати з української літератури

— Насамперед порадив би почати з цих авторів: Марина Пономаренко, Максим Кривцов, Артем Полежака, Олена Герасимʼюк. 

Я насправді читаю більше, ніж 200 українських сучасних поетів. Нещодавно давав інтервʼю американській журналістці, вона мені сказала, що в них є список із 200 сучасних поетів, і чи міг би я когось сюди додати. Кажу: «боже! 200 поетів! та в нас стільки нема в Україні, ану покажіть!» І я дивлюся, бачу, що я на всіх підписаний. Дійсно, здається, що їх не так багато.