Команда Vatra Media дізнавалася, який вплив мають вірші нашої доби. Це друге інтервʼю, об’єднане темою «поезія воєнного часу» про тих, хто бореться за Україну і карбує рядки, що стали голосом війни. У ньому говорили про важливість цього жанру для фіксації правди, свободи й чесності, що необхідно для того, аби прийняти воєнну поезію та як вона стала інструментом людяності. 

Так, поезія в українській літературі висловлює глибокі емоції, віддзеркалює переживання суспільства у воєнний час, а також є засобом документування нашої реальності. 

Про авторку

Ярина Чорногуз — бойова медикиня, розвідниця Збройних сил України, волонтерка та поетка, родом з Києва.

Шлях у війську розпочала у 2019 році, після закінчення магістратури з філології в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Вона приєдналася до добровольчого батальйону «Госпітальєри» як парамедикиня-волонтерка, а згодом уклала контракт на службу в Збройних силах України. Працювала на передовій як бойова медикиня і розвідниця в 140-му окремому розвідувальному батальйоні Морської піхоти України. Брала участь у боях за Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Маріуполь, Попасну та Бахмут.

Поетична творчість авторки тісно пов’язана з особистим досвідом війни. Перша збірка «Як вигинається воєнне коло» присвячена загиблому коханому Ярини Чорногуз — військовослужбовцю Миколі Сорочуку, на позивний «Красень», який загинув 22 січня 2020 року.  

Друга збірка «[dasein: оборона присутності]» вийшла у 2023 році, написана під час ротацій на фронті, значна частина яких припала на повномасштабну війну. За цю книгу Ярина Чорногуз отримала Національну премію України імені Тараса Шевченка у 2024 році. 

Як досвід війни трансформував вашу творчість і те, що прагнете передати своїми віршами? Що для вас означає відзначення Шевченківською премією?

— Для мене це було радше несподіванкою. Так, те, що мені її дали, для мене було свідченням, що я можу довіряти тому, що я пишу. Це ніби цінно, і це сприймають. Тому що в мене немає гіпервисокої оцінки своїх текстів, я пишу, напевно, доволі щиро. Звичайно, вважаю, в Україні є ще багато достойних поетів, окрім мене. 

Поезія — це жанр важких часів.

Можливо, дуже зручний для умов, у яких перебуває армія, через коротку, лаконічну форму цього жанру, і через те, що в поезії, на відміну від прози, тобі не потрібно фікшну багато. Тобто ти можеш бути максимально щирим, чесним, фіксувати у ній найважливіші істини, які ти відчуваєш. Це один з найстаріших жанрів у літературі. Можливо, один з тих, з яких взагалі зʼявилася література. І він має таку дійсність, первісність. 

В одному з інтервʼю ви казали, що література, яку творить поетика воєнного часу, є важливим медіумом між людьми, які пережили різний досвід війни. Чи стала ваша поезія помітнішою? Розкажіть, хто саме вас читає?

— Після повномасштабного вторгнення відчувається, що більше цікавляться, більше звертають увагу, зокрема на мою творчість. Звісно, в основному, бачу  жінок в залах на читаннях, хоча чоловіки також приходять.

Мені дуже складно самій оцінити якість свого тексту, скажу чесно. Буває, що я не люблю якийсь свій вірш, а потім виявляється, що він дуже багатьом чомусь заходить. Я пишу в момент, коли гостро відчуваю присутність якоїсь істини, або маю відчуття, що, у філології напевно називається, «ліричним переживанням». І відчуваю, що це потрібно зафіксувати й описати. Або якусь істину, до якої я навіть аналітичним способом дійшла, я вважаю, що її потрібно передати. Я дуже вільно до цього жанру ставлюся, і майже немає жодних правил стосовно написання віршів.

Ви також звертали увагу на проблему російськомовності серед підлітків у Києві. Як з нею боротися?

— Література, безумовно, допомагає вихованню. Крім того, я вважаю, що вона насамперед для роздумів, насолоди, естетики. 

Є програми, які зараз популяризують українську у світі, зокрема для молоді. Наприклад, Український інститут книги має гранти для інших країн на переклад поезії. Зокрема, британське видавництво, яке було зацікавлене в перекладі та дизайні моєї другої збірки, звернулося, й отримало грант на її переклад. 

Стосовно молоді, дуже часто звертаються і з інтерв’ю, із якимись подкастами на тему поезії. Часто запрошують десь почитати. Мені здається, це і є той спосіб, яким люди можуть зустріти й зацікавитися поезією. Для мене є цінним відгук моєї молодої читачки, студентки. На одному заході у 2023 році вона підійшла до мене і сказала, що в моїй поезії вона вперше зустріла не просто фіксування свідчень про війну, а глибоку рефлексію про неї. І завдяки цьому, читаючи мої вірші, вона буквально відчула себе у шкірі солдата, що дуже важко. Напевно, це важливо — коли поезія відіграє роль медіума між цим складним досвідом. 

Чи є у вас «улюблені» міфи про українську поезію або про те, чому люди не хочуть читати поезію? Адже в нас є стільки сучасних авторів. 

— Найперше, я вважаю, що якщо людина собі таке придумала, то тільки вона може захотіти це змінити. Якщо вона вирішила, що немає якісної української літератури чи поезії — це якась вже пропагандистська теза, яку він/вона для себе прийняли. І твердолобу людину дуже складно чимось переконати, і не певна, чи воно того варте. 

Є люди, які мають блоки й просто чомусь закриті до сприйняття емоційної дійсності. Або вважають, що поезія — це просто вдале римування. І тому вважають, що цього немає.

Для того, щоб прийняти сучасну, воєнну українську поезію, треба бути людиною максимального відчуття свободи. Не лише в погляді на державу, а в погляді на людське існування. Важливо вміти приймати іншого, приймати вразливість. Те, що це може бути силою. Не всі люди в нашій державі мають це, і не всі це можуть сприймати. 

Питання смаку теж є. Зашореність стосовно того, що поезія — це тільки римовані вірші, нікуди не поділася. Я б радила таким людям спробувати почитати те, що мені самій дуже подобається, — Артура Дроня, воєнну поезію Катерини Калитко. Напевно, вони — мої улюблені. Ірина Цілик також має прекрасну збірку «Тонкий лід», яку я допомагала кілька разів презентувати.

Є багато інших імен, бо це дуже глибока література. Для мене марка хорошої поезії — це коли вона тебе чіпляє. Коли ти її читаєш, а потім з цим спостереженням ходиш і впізнаєш його десь, тобто воно тобі щось залишає. Ти не просто прочитав набір слів, і вони в тобі не залишили жодного образу, думки, спостереження. 

У попередньому інтервʼю з поетом Павлом Вишебабою ми говорили про лендинг від Характер.Media «Слово воїна», де зібрали книги, написані військовими під час повномасштабної війни. Що думаєте про цей проєкт?

— На жаль, не чула про це. Добре, що є такі ініціативи. Адже кожна така ініціатива збільшить шанси, що хтось це прочитає.

Тому що не всі військові хочуть читати те, що написано військовими. У багатьох є досвід доволі жорсткий, вони не хочуть ретравматизуватися, читаючи інших. Або просто міркують, що  прочитають про те, що вже так чи інакше бачили. 

Цивільним було б важливо це читати, щоб краще розуміти тих, хто повертається, як мінімум. Також для того, аби себе підготувати, оскільки з тією ситуацією, що ми маємо, рано чи пізно воювати ми будемо всі. 

Є міф про українську літературу, що вона дуже страждальна, тяжка, що їй бракує гумору. Ще до 2014 року чула про це, коли вчилась на філологічному факультеті. Коли почалася війна і ці реалії, я дуже добре зрозуміла, чому наша література століттями була така. Це відомо з нашої історії. Але коли це постійна боротьба проти колонізації, імперії, метрополії, то, здається, справжня література і мистецтво завжди про правду. Якщо не про неї, то це не мистецтво і не література — це кіч. Митці, щоб бути чесними, не могли інакше писати. Література не може бути іншою, коли митець живе в такому світі.

Щодо гумору, я вважаю, що він недооцінений. У всі часи були в нас літератори, які вдавалися до гумористичного бачення дійсності. Зараз, коли пишуть про війну, ми також побачимо багато гумористичної оптики. Це важлива частина в армії. 

А чи можна виокремити, для кого пишеться воєнна поезія: для військових, чи це важливо для цивільних, аби розуміти, що відчувають військові? 

— Річ у тому, що ми порівнюємо цивільних і військових, але насправді якщо взяти все суспільство, то армія — це зовсім невелика його частина, навіть зараз. Військових значно менше, ніж цивільних. Якщо в нас армія налічує 800 тисяч людей, то 30-32 мільйони — це цивільна аудиторія, і вона набагато більша. Звичайно, це в першу чергу для них. Хоча і військові щось читають, коли мають на це сили й час. 

Хороша поезія може бути цікава усім, навіть коли вона про солдатський досвід. Поезія є медіумом між військовими та цивільними, як я казала до цього.

От мені було цікаво читати вірші Ірини Цілик, Іздрика та інших. І вони мене так само вражають, хоча іноді, коли ти проживаєш деякі речі, здається, що в тебе зламався інструмент, який відповідає за враження. Але ні, слова завжди знайдуть, як вразити. І це поетичне спостереження дійсності завжди може зачепити, якщо митець чесний і має здатність до цього. 

Чому багато солдатів зараз пише поезію? Тому що це людяний жанр. Вона дозволяє там, де повністю знелюднене середовище, знову відчути себе людиною. Оскільки це все людське і все, що повʼязано з концептом і феноменом людини. Це рефлексії про ідентичність, бачення, досвід і віра в те, що усе є цінним. 

Це той жанр, з якого почалося самовираження людини. Можна також говорити про наскельні малюнки, різні види мистецтва, але от у найбільш прямому, психологічному, сенсі, все почалося саме з пісні, поезії, самовираження.

Тому коли військові пишуть, вони повертають собі цю людяність, стан людини.

Бо тут, в армії, рано чи пізно приймаєш, що тебе може вбити будь-коли. Ви всі — розхідники в певному сенсі, не тому, що до вас так ставляться, а тому що ситуація до цього змушує, аби прийняти це. Поезія, як і будь-яка книжка — це зупинка миті. Від цього отримуєш силу.