Редактори й редакторки — надзвичайно важливі люди під час створення книжки, та й в усьому літературному процесі. Про те, чим вони займаються, як працюють з перекладними та оригінальними текстами, чому про них так рідко згадують і як це змінити, поговорили з Богданою Романцовою — редакторкою видавництва «Темпора», літературознавицею, літературною критикинею та лекторкою.
У чому полягає робота редактора чи редакторки?
Я вже 11 років працюю професійною редакторкою. Це певно найбільш невдячна й невидима професія у видавничій галузі, оскільки редактора згадують, коли треба когось посварити, і ніколи напевне не знають, чи він справді завинив, чи це була свідома позиція автора або перекладача. Відстежити це в конкретних випадках дуже непросто, і ніколи не знаєш, якою була книжка до редактури.
Робота редактора полягає в тому, щоб зробити книжку чи її переклад кращими на всіх можливих рівнях. Здебільшого я займаюся редагуванням перекладної літератури, і це робота не лише зі стилістичними хибами, а й звіряння з оригіналом. Я переважно працюю з тими мовами, якими читаю, де я можу подивитися оригінал: англійською, німецькою, польською. Я кілька разів вичитую текст: один раз, роблячи повноцінну звірку, чи всюди правильно передано сенс і збережено tone of voice, чи текст читається у схожий спосіб, як в оригіналі, чи є відчуття певного настрою, стилістичних домінант. Це багато різних, здебільшого суб’єктивних, виборів. Редагування — лише на невеликий відсоток абсолютно об’єктивні речі: раніше «священник» писали з однією «н», тепер — з двома, і я доставлю цю літеру, відповідно до нового правопису. Це найпростіші випадки, де не треба нічого доводити, це не така складна робота. Але здебільшого йдеться про «тонкі матерії» й тонкі вибори. Наприклад, я добираю більш точний синонім, намагаюся краще передати гру слів або компенсувати її іншими засобами, також часто змінюю щось на рівні інтонації. Іноді буває, що перекладач випадково пропустив заперечну частку, неправильно зрозумів речення, якось його перелаштував, і ось воно звучить зовсім не так, як у оригіналі. Або перекладач не помітив якийсь фразеологізм. Крім того, в англійській мові, з якою я найбільше працюю, слово може мати мільйон значень, іноді навіть протилежних, і часом через один хибний вибір увесь вислів або цілий абзац може повністю змінитися. Один неправильний вибір тягне за собою інший, і тоді мені доводиться дуже суттєво змінювати текст.
Це поле для компромісів. Я як редакторка завжди працюю в режимі приміток і коментарів, де пропоную інше бачення певних уривків, а часом і не одне, тобто я вношу виправлення, однак їх завжди можна «відкотити» назад. Також я цю діяльність поєдную з роботою випускової редакторки, тобто переглядаю коректорські правки, ухвалюю рішення, чи вносити їх, даю переглянути їх перекладачеві чи авторові, а далі відстежую верстку — фінальне прочитання теж моє.
Скільки часу може тривати редагування книжки?
Це дуже залежить від книжки, мови, рівня складності. Як на мене, з оригіналами працювати простіше, там ти маєш більше поле свободи, можеш вносити суттєвіші зміни, якщо це погоджено з автором. Якщо йдеться про середню книжку на 400-500 тис. знаків, у мене йде на роботу з нею близько місяця, часом більше. Але уточню, що я повільна редакторка, не вмію, як деякі редактори, за тиждень вичитати товсту книжку. Я дуже довго звіряю, на це йде переважна частина часу, шукаю якісь відповідники, дуже багато гуглю навколо. Якщо це оригінальний нонфікшн, багато займаюся фактчекінгом. Коли це теми, пов’язані з моєю сферою діяльності, літературою, як правило, немає наукового редактора, і я дуже багато перевіряю: від точності цитат і написання імен до того, чи не суперечить певна думка моїм знанням щодо цього питання. Тоді я можу вносити якісь пропозиції на рівні смислів.
Тому я б не хотіла бути редакторкою на фрілансі, адже, по-перше, повільно працюю й не змогла б так себе прогодувати, а по-друге, мені подобається працювати у видавництві «Темпора», адже маю велику перевагу бути залученою в усі навколишні процеси — промоцію, позиціювання, оскільки тепер я в «Темпорі» відповідаю за всю лінійку перекладної літератури. Це забирає дуже багато часу, однак мені це неймовірно подобається.
Як я розумію, зараз ви також ініціюєте видання певних книжок, наприклад А. С. Баєтт (ред.: британська письменниця, «Темпора» видала її «Книгу для дітей» та анонсувала «Одержимість»)?
Так, це була наша спільна ідея з Ярославою Стріхою (ред.: перекладачка). Здебільшого такі ідеї виникають, коли ми разом ідемо кудись пити пиво та говоримо про літературу, нам обом близька британська традиція, тож час від часу ми знаходимо спільні точки. Коли виникає класна ідея, мені хочеться, щоб такі книжки виходили.
У нашому видавництві я дуже спрямована на видання немасової літератури, не бестселерів чи чогось, що просто прозвучало в The New York Times або The Guardian, а того, що справді є викликом, висока полиця — щось, що буде гарним підґрунтям, аби й у нас в Україні розвивалася та квітла інтелектуальна література. Мені не цікаво видавати нового Дена Брауна чи нову Донну Тартт, про яку й так всі знають, я хочу йти в інші ніші й, наприклад, відкривати та привносити Баєтт, або Джуліана Барнза, всією лінійкою якого я займаюся в Україні.
Чим відрізняється робота з перекладною та українською літературою? Розумію, що ви більше займаєтеся саме перекладами, але напевно з українськими текстами теж трапляється працювати, можливо, в рамках Літосвіти.
Так, іноді я працюю з оригінальними текстами, але тут треба зауважити, що на Літосвіті я є менторкою, а тому працюю також зі структурою тексту, кажу, як покращувати його на рівні персонажів, сюжетних арок, розвитку дії, акцентів. А потім мої учні й випускники йдуть у різні видавництва, де у них будуть свої редактори. Коли ж я працюю як редакторка з текстами, наприклад, Каті Орловської чи Сергія Лущика, то завжди спершу обговорюю рівень мого втручання в текст, запитую, чого від мене очікують як від редакторки, на які зміни готовий автор, чи можу я, наприклад, викреслити кілька речень, якщо вважаю їх невдалими, тобто який мій рівень свободи. Оскільки це люди, які мені довіряють, за що я їм вдячна, я можу змінювати достатньо — щось вносити чи викреслювати, звісно, на рівні пропозицій.
Інший випадок, коли я працюю з нонфікшном: наприклад, з перекладачем Максимом Нестелєєвим уже видали не одну книжку про постмодернізм, а зараз я працюватиму з його книжкою про метамодернізм, що буде презентована ближче до літа. Максим дослухається до моїх думок, він може поставити якесь запитання «на берегах» тексту, я можу в чомусь засумніватися, написати, що певне твердження мені здається хитким, і його варто уточнити чи змінити. Тут я можу доволі багато, більше, ніж зазвичай собі дозволяє літературний редактор. Однак, це залежить від рівня довіри, від того, як ви вибудували взаємини, чого хоче від тебе автор. Мені здається, коли ти бачиш якусь проблему, навіть потенційну, краще про неї запитати й обговорити ці моменти. Якщо це якась деталь, що може впливати на весь подальший текст, я можу одразу, в процесі редагування, уточнити, про що йшлося, чи можу змінити це місце, і це чудово, адже потім не доведеться переробляти пів тексту, бо щось неправильно зрозумів. Мені щастило: всі автори оригінальних текстів, з якими я працювала, абсолютно мені довіряли. Так само я як людина, яка пише есеїстику, колонки й тексти для різних антологій, довіряю своїм редакторам. Наприклад, коли я писала один з перших есеїв про повномасштабну війну «Форд, американець», мене редагував Олександр Бойченко. Він сказав, що вніс певні зміни й може за потреби їх пояснити, але я відповіла, що цілком довіряю йому та поважаю його рішення. Це перебування «з обох боків барикади» дуже лікує від самовпевненості й авторського нарцисизму, що у нас усіх часто буває. Це дає розуміння, що редакторська робота — це величезний виклик та навантаження. Редактори — один з ключових елементів літпроцесу, тому незаслужено їх забувати.
Перекладачі, як правило, пишуть мені щось про текст, розповідають про певні його особливості. Наприклад, Максим Нестелєєв часто залишає якісь зауваги, примітки, скажімо, чим зумовлений його вибір у тому чи іншому фрагменті, або, що якщо змінити певну лексему, то її потрібно змінити й далі в тексті, оскільки вона повторюватиметься. Я так само можу звернутися в процесі й запитати про щось. Ярослава Стріха, Роксолана Свято, Остап Сливинський — мені пощастило працювати з класними перекладачами — у них я так само могла щось уточнити в процесі, й вони так само мені дуже довіряли. У нас із цим молодим поколінням хороших перекладачів ніколи не було «заруб», проблем чи ультиматумів, ніколи не було цих ревнощів до тексту. Зі старшим поколінням можуть бути більші складнощі в комунікації, але якихось тотальних проблем теж не було.
Коли я починаю читати текст, я починаю розуміти його стилістику, його модус, як цей текст побудований, як він має працювати для нашого читача, звіряю, змінюю, стилістично покращую, шукаю точніші відповідники. Через це мені важливо кілька разів прочитати текст: перші 20 сторінок я входжу в його світ, поступово його розумію, досліджую межі цього тексту, правила, за якими я працюватиму. Тому, до речі, я не боюся, що мою роботу замінить штучний інтелект або Chat GPT, адже це завжди дуже багато суб’єктивних непростих виборів, які я ухвалюю, зважаючи на свою начитаність, досвід, розуміння певної літературної традиції й тематики. Тому я спочатку дуже глибоко пропрацьовую текст на першій читці, а потім перечитую його ще раз, щоб перевірити, чи ніде я не вийшла за межі власної створеної системи.
Крім того, поки я працюю з текстом як редакторка, майже завжди залишаю ТЗ для коректорів: пояснюю, що ми можемо змінювати, що ні, які особливості тексту. Наприклад, може бути фраза, що спеціально побудована з помилками, або слова, написані з великої літери, тому що це замислено автором. Або, наприклад, у Кормака Маккарті в діалогах немає тире, це його свідома позиція, на якій він наполягає, зокрема й у контексті перекладів. Також він принципово не використовує крапку з комою і вимагає збереження цієї особливості від перекладачів, і я говорю про це коректорам. Ці речі важливо прописати та пояснити, аби люди не робили зайвої роботи. Часто я також надсилаю ТЗ для верстальника, якщо верстка є складною, вимагає непростих рішень, якщо в тексті є якісь фігурні речі. Це потрібно проговорювати, тому основною є комунікація. Всі думають, що редактори сидять у кабінетах і ні з ким не спілкуються, але насправді робота редактора, особливо випускового, у видавництві, де він керує командою, — це дуже багато комунікації й проговорень.
Яка ситуація з визнанням роботи редакторів сьогодні, принаймні всередині спільноти, дотичної до літературного процесу? Чи змінилося це ставлення на краще за останні 10 років?
Ситуація справді змінюється, що мене радує, і я багато працюю над цим. Поступово редакторів починають помічати, Літосвіта має багато курсів навколо редагування, і вони дуже популярні. Ще років 10 тому про редакторів мало говорили, і в нас навіть не було поширено культури дякувати редактору в книжці на початку, що в західній літературі роблять десятки років. Навіть Кормак Маккарті зі своїм жахливим характером дякує своєму редактору й визнає, що без нього все було б гірше. Зараз у нас із цим ситуація трохи краща, особливо з молодим поколінням авторів, яким ми на всіх курсах про це говоримо. Вода камінь точить, поступово проговорюючи, висвітлюючи це, можна досягти результатів. Раніше багато хто не писав подяк не зі злості, просто не було навіть думок про це, не було розуміння, уваги до цього.
Мені іноді бракує цієї ґречності в українському літературному процесі, де б ми не лише критикували одне одного, але й визнавали заслуги, проговорювали їх — фокусувалися не лише на поганому, а й на хорошому. Всі радо говорять про якісь недоліки, тягають невдалі, на їхню думку, обкладинки різними групами в Telegram, але мало хто говорить про якісь досягнення. Я розумію, срачі краще продаються й краще «розганяються» аудиторією, і тому цей фокус на поганому можна пояснити, він еволюційно зумовлений, адже краще запам’ятати, який гриб — отруйний, а не який — їстівний. Однак через такий дисбаланс відчувається невдячність у сфері. Зараз це змінюється, і, здається, всі мої учні з Літосвіти за останні кілька років на початку чи в кінці книжки дякують не лише батькам і котам, а й редакторам, бетарідерам, менторам. Формальні речі насправді дуже важливі. Про це почали більше говорити у Facebook-дописах, це почали визнавати, підсвічувати людей, які брали участь у створенні книжки. Йдеться також про коректорів, верстальників, дизайнерів.
Крім того, мені здається, багато молодих авторів менш ревниво ставляться до своїх текстів, ніж 10 років тому, вони більше готові на компроміси й не сприймають втручання у свій текст і його виправлення як докір, помилку, за яку їм потрібно боротися. Ми, принаймні я точно, в цьому плані травмовані шкільною освітою, коли кожна помилка була катастрофою та кінцем світу, коли треба було боротися, щоб у тебе було менше помилок, і кожна з них сприймалася як закид тобі. Через таке сприйняття й намагання пояснити, що помилка не є помилкою, багато авторів чіплялися за тексти, намагалися боротися з редактором, сприймали його як суперника в роботі над текстом, а не як союзника, ображалися. Насправді це хибна позиція, редактори не сприймають помилки в тексті я свідчення дурості абощо, ми бачили дуже різні тексти, й наше завдання — зробити їх кращими.
Мені здається, з часом автори змінили своє ставлення, або у мене просто змінився статус, я стала не ноунейм-редакторкою, а більш видимою, якій почали більше довіряти. А можливо, і те, і інше. Однак зараз мені значно менше потрібно докладати зусиль, щоб проартикулювати свою позицію, донести її до автора, ніж 10 років тому. Я теж абсолютно спокійно визнаю свої хиби, помилки, недоліки: якщо я щось виправила, а автор чи перекладач пояснив, що це було навмисно, то я абсолютно спокійно повертаю це назад. Я не борюся за ті місця, що спершу не зрозуміла. Як каже Ярослава Стріха, це не та висота, за яку я готова помирати.
Як можна зробити роботу редакторів більш видимою не лише на рівні спільноти, але й для ширших мас, читачів і читачок? Чи можливе створення конкурсів, фестивалів, подій у цій галузі — нових або ж на базі вже існуючих?
Я не думаю, що спрацює саме конкурс редакторів, оскільки дуже складно відділити, що в книжку привніс редактор, що — коректор, що там було від перекладача. Редактор може пропрацювати книжку дуже добре, вкласти купу зусиль, однак не помітити кілька дрібничок, і книжка вже буде програвати, якщо порівнювати за кількістю помилок, книжці, яка могла й до того бути доволі «чистою», добре зробленою, яку редактор просто косметично поправив.
Мені тут напевно йдеться загалом про залученість редакторів до літературного процесу: коли вони беруть участь у презентаціях, публічно говорять про книжки, комунікують від видавництва, коли є подяки, коли редакторів підсвічують на сайтах видавництв.
Також, як є Translators In Action для перекладачів, мені трохи бракує Editors In Action. Були такі ідеї, ми збиралися з іншими редакторами й думали про те, що нам потрібна своя спільнота, яка буде захищати наші права, робити нас видимим, гуртувати людей, однак це було якраз перед повномасштабкою, а потім багато хто поїхав у інші країни чи в принципі завершив редакторську кар’єру, тому ця ідея поки розвалилася. Однак така спільнота редакторів потрібна, зрештою, щоб звіряти, скільки грошей нам платять, щоб було розуміння, які на ринку зараз тарифи. Різниця може бути доволі вагомою, а редактор — це не та людина, на якій варто економити, бо деякі видавництва думають, що якщо у книжки не буде редактора, то цього не помітять, але насправді це завжди добре видно.
І, звісно, важливі профільні події на фестивалях, запрошення редакторів на інтерв’ю, передачі, проведення лекцій за їх участі — все це працює. Потрібна ця дискусія, у нас дуже активно обговорюються зміни української літератури в часи великої війни, і це прекрасно, про це треба говорити, особливо підсвічуючи ветеранську літературу, однак так само важливо говорити й про редакторську роботу.
Чи вдається отримувати задоволення під час редагування? Ставлення до цього процесу — суто як до роботи, чи, якщо книжка справді подобається, то вдається й насолоджуватися нею та деталями, які ви в ній бачите?
Напевно під час роботи над книжкою при першій читці я отримую задоволення від якихось елегантних рішень та ідей перекладача. Я стараюся про це говорити, адже перекладачам так само важливо чути, де вони добре виконали роботу, а не лише про якісь огріхи. В такі моменти я справді відчуваю задоволення від того, як спрацювали мої колеги. Задоволення від самої книжки я радше можу відчути вже під час другого читання, коли не звіряю її з оригіналом, тому що звірка все одно вимагає певної прискіпливості, ця робота «по реченню» не дозволяє мені зануритися в текст. Під час другого читання я вже можу відчути цю радість сприйняття, тому люблю його більше.
Більше приваблює редагування простіших книжок чи тих, де доведеться багато перевіряти й заглиблюватися?
В мене так склалося, що майже не буває простих книжок, мені цікаво зі складною літературою. Напевно важливий баланс: дуже тяжку книжку, від якої я виснажуюся, як від тривалого бігу, мені хочеться «перебити» чимсь легшим. Тут я просто чергую види діяльності, мені пощастило, що я ще й можу працювати як критикиня, як лекторка, і таким чином «розбавляти» важку редакторську роботу. Однак, звісно, мені цікавіше з інтелектуальними текстами, які можуть принести інший тип насолоди, ніж редагувати якийсь банальний трилер. Однак мені пощастило, я не займаюся простим редагуванням, у мене немає таких очевидних, жанрових текстів. Тексти, з якими я працюю, — розумні, цікаві, глибокі, вони належать до канону світової літератури або мають прекрасні шанси до нього потрапити.
