Світ балету для багатьох залишається загадковим. Одні не розуміють його, а інші ставляться із захопленням. За час повномасштабного вторгнення ця сфера культури зазнала змін у класичному репертуарі й серед творчого ядра балету – його артистів.
Аби зрозуміти, як саме зараз живе український балетний театр, ми поговорили з оглядачкою й засновницею першого українського проєкту про балет Ballet Maniac Катериною Єлецкіх, яка нещодавно повернулася з перших гастролей Національної опери у США з моменту відновлення незалежності. Фурор в Америці, нові балетні постановки, молоді імена й «біль театрів» – про все це детальніше ви можете прочитати в галереї або у повному варіанті на сайті Vatra Media.
У якому стані зараз перебуває український балет?
Оскільки в мене немає спеціалізованої освіти, я не можу про це судити з хореографічного погляду. Як і в будь-якій культурній галузі, звісно, є брак фінансування через війну, брак спеціалістів, адже велика кількість артистів виїхала з України. Тому я хочу подякувати тим дорослим артистам, що прийняли рішення залишитися у країні, і, звісно, молодим, що тільки починають свій творчий шлях.
Організатори нещодавнього туру Нацопери у США неодноразово казали, що в наших артистів дуже високий рівень підготовки. Вони професійно сильні. Наші артисти драматично дуже круті, адже вміють передати емоції й почуття героя чи героїні. Це, до речі, одна з ключових рис, відмінностей саме українського балету.
Усередині сфери я бачу, що це великий брак коштів та уваги держави до цього мистецтва.
В Україні є Львівська опера, де директор Василь Вовкун дійсно вболіває за свою справу: він намагається співпрацювати з різними фундаціями, організаціями, їхня трупа бере участь у різних міжнародних конкурсах. Вони не бояться ставити нові вистави, не бояться втілювати нове. Львівська опера йде шляхом спроб і помилок, але вони рухаються вперед.
Колись я спитала пана Василя, чому так? Здавалося б, війна: мистецтво не на першому місці, й потрібен певний настрій, аби творити. Він відповів мені: «Якщо я не на фронті, значить мушу робити свій максимум тут». Це дуже круто.
На жаль, є театри, де все своїм чином пливе і пливе і чомусь вони не розправляють свої крила на повну. Наче щось робиться, якісь рухи є, але артистам, ядру театру, не вистачає підтримки, майстеркласів, свіжого професіонального подиху. У них є бажання працювати й розвиватися, опановувати нові знання. Але через специфічно складений репертуар, що є добре для глядача, проте заважко для артиста, танцівникам, наче, не вистачає часу зануритись і прожити кожну виставу глибоко. Адже сьогодні вони танцюють складний триактний балет «Баядерка», а вже післязавтра неокласичну хореографію. Аби опанувати щось сучасне, танцівнику класичного танцю потрібно «зламати» себе. Це зовсім інша пластика тіла.
В артистів є шалене бажання, їм хочеться пробувати щось нове. Модерн, контемпорарі – це дійсно цікаво глядачу. Але цією технікою володіють лічені артисти національних театрів. До того ж в Україні поки немає шкіл, де б їх могли навчити цих технік. Але все одно поступово до нас приходить сучасна хореографія. У нас дуже сильні артисти, і якщо з ними працювати, вони можуть опанувати, здолати все.
Для багатьох балет не зрозумілий. Чому досі ходять його дивитися?
Часто не всі квитки на балетні вистави розпродуються. Бувають вистави, на яких третина зали не заповнена. Це дуже дивно.
Чому не ходять?
Мені здається, це брак комунікацій, брак розʼяснення сенсів. Балет «Елегія воєнного часу» в Нацопері триває 18 хв 23 секунди. У цій виставі мінімум декорацій, але вона сповнена смисловими компонентами. Кожен елемент несе в собі глибоке значення. Якби комунікація була більш різноплановою напередодні премʼєри, гадаю, був би зовсім інший інтерес, і глядач би сприйняв виставу не поверхнево, а з розумінням того, що відбувається на сцені.
Чому ходять?
На прикладі Національної опери України скажу, що найважче спіймати квиток на класичні вистави: «Баядерка», «Жизель», «Лісова пісня», в зимовий період, звісно ж, на «Снігову королеву». У Львівській опері традиційно це «Тіні забутих предків».
Людям потрібне щось красиве, світле й добре. Ми з 2014 року живемо з розумінням того, що у нашій країні війна. Мені здається, що кожен з нас, і балет не винятком, живе на 30% зі 100 можливих. Щоб жити, працювати, підтримувати захисників та захисниць, нам потрібна також підтримка. І мистецтва, на мою думку, це найсильніша панацея. Люди йдуть за натхненням, за світлими емоціями. Не кожен глядач обізнаний із лібрето, не всі розуміють, що бачать. Але я впевнена, що кожен відчуває. Щось своє й особисте. Люди хочуть зростати й розвиватися, а тому тягнуться до мистецтва. Ні кіно, ні серіали не замінять емоцій від балету. Адже під час вистави, ви самі стаєте частиною дійства, ви наче ниточками звязані з артистами.
Ну і звісно, також багато хто ходить на своїх улюбленців. І тут би дуже хотіла закликати артистів вести свої соцмережі, адже люди захоплюються ними. Анастасія Шевченко, Наталя Мацак, Сергій Кривоконь, Ольга Голиця, Микита Сухоруков, пара Льозова – Ткачук – усі вони мають велику кількість прихильників не тільки в Україні, але й у світі.
Як краще комунікувати театру з глядачами?
Щиро! Розповідати про своїх артистів, про партії, які вони виконують, показувати, як працюють різні цехи, аби вистава відбулася, розтлумачувати значення творів, розповідати історію створення. Але в легкій, доступній формі. Наприклад, через сторітеллінг. Людям цікаво те, що перетинається з їхнім досвідом і життям – тоді балет це не щось далеке, незрозуміле і відірване від реальності. «Жизель» дійсно цікаво дивитися через призму особистої історії балерини, яка виконує цю роль, як вона до неї готувалася, який шлях пройшла. Великим національним театрам важливо розвивати свої соціальні мережі, аби глядач до них тягнувся. Афіші, мерчі, колаборації – усе це вибудовує місточок між глядачем і театром.
Наприклад, English national Ballet має сильну комунікацію з публікою, і вони не бояться здатися смішними. Тому що жоден їх дотик до аудиторії не є беззмістовним.
Які нові балетні вистави зʼявилися після початку повномасштабного вторгнення?
У Львівській опері випустили чудовий неокласичний балет «Тіні забутих предків», що є цілим дійством за участі хору з неймовірними декораціями. Музику до цієї вистави написав Іван Небесний. Це сучасна вистава, від якої в мене особисто перехоплює подих. До слова, цей львівський театр неодноразово підтримував ЗСУ: кошти з премʼєр вони частково передавали військовим, що боронять нашу країну. Львівська опера наступного року готує низку премʼєр.
Є крутий проєкт Insha Dance Company, його засновники це Ілля Мірошниченко й Катерина Кузнєцова. Вони презентують сучасні європейські балетні постановки в Україні. З них – Anima Oscura італійського хореографа Франческо Аннарумма. В їхньому репертуарі є постановка «Д.І.М.» про внутрішньо переміщених осіб і біженців з неймовірною цитатою: «Дорога додому починається в той момент, коли ми з нього йдемо». У них є, як на мене, дуже актуальна постановка «1984». Колектив робить емоційно потужні вистави з мінімумом сценографії.
Звісно, важливо згадати й Kyiv Modern Ballet, який вже не перший рік продовжує дивувати. 30 листопада в них була премʼєра сучасного балету «Аліса в Задзеркаллі» в постановці Катерини Курман – молодої хореографині, яку професійно сформував Раду Поклітару. Я б дійсно радила подивитися їхні вистави.
Art Ballet Company – вихідці з Kyiv Modern Ballet, зокрема Артем Шошин, який поставив «Тіні забутих предків». 2 лютого вони презентують новий двоактний балет про життя, творчість та любов однієї з найвідоміших українських жінок нашої країни. Балет-біографія про Лесю Українку – «Леся». До виконання головних партій залучені найтоповіші артисти України.
У Національній опері це привезені постановки «5 танго» й «Весна та осінь». «Елегія воєнного часу» – балет, який дуже подобається глядачу. Наразі чекаємо новий балет «Марна пересторога», альтернативна назва якого «Весілля Лізи». Його на головну балетну сцену країни привіз художній керівник трупи Нобухіро Терада.
Молоді колективи – ядро розвитку українського балетного танцю. Мені б дуже хотілося, аби в артистів була можливість розвиватися професійно. Український балет міг би перейняти досвід сучасного танцю, адже в артистів є це бажання, а глядач готовий бачити щось нове.
Як пройшли перші з 1991 року гастролі Нацопери у США?
Скажу чесно: на найвищому рівні. Організатори туру самі не очікували такого ажіотажу навколо українського балету. У культурному аспекті був шалений успіх. Цей тур привернув увагу топових світових видань, кожну виставу відвідувала важлива публіка: пані Посол України у США Оксана Маркарова, всесвітньо відома диригентка Кері-Лінн Вілсон, хореограф Олексій Ратманський, олімпійська чемпіонка Лілія Подкопаєва, зірки балету, журналісти, меценати й інвестори, які готові спонсорувати майбутні тури. На кожній виставі був солдаут і шалені овації. Відмічу, що їхні зали на 1500–2500 тисяч місць. Не всюди була тільки українська діаспора, а також і корінні американці.
Гастролі розпочалися дуже успішно у Центрі Кеннеді у Вашингтоні. Нью-Йорк був екватором туру. Всі дуже хвилювалися, адже це місто бачило багато вистав, і глядачі там дуже вибагливі, однак це був фурор. Повна зала, оплески, натхненна публіка.
Цей тур був благодійний, адже зібрані кошти будуть передані на облаштування бомбосховищ у школах України. Я обовʼязково відзніму результат, як тільки роботи будуть закінчені. Також була організована ініціатива в рамках туру: продаж пуант наших балерин з їхніми підписами. Балетні туфлі просто розліталися! Людям було дуже цікаво доторкнутися до магічного світу балету – і тут ми з вами повертаємося до важливості взаємодії театру з глядачами.
Ці американські гастролі є іншими, порівняно зі «звичними» європейськими. Наприклад, скоро Нацопера поїде в Париж із «Сніговою королевою». Це будуть два тижні гастролей з однією виставою, в одному театрі, що трохи легше для артистів, адже не потрібно робити великі переїзди й змінювати сцени. У США це було 30 днів, у кожен з яких одна-дві вистави – гала (набір кількох номерів із різних балетних вистав – ред.). Кожен день це був переїзд, готель, театр, вистава, переїзд – це дуже важко для артистів.
Гастролі стали дуже важливими з політичного аспекту. Артистам було важливо, аби Україну побачили не тільки через призму війни, а й також зрозуміли, що нам є за що боротися. Ми прагнемо до життя, до мистецтва, до краси. Це про персональні історії, щоб люди бачили, що таке Україна. Це країна, яка попри важкі умови працює і творить мистецтво. За кожною усмішкою – стоїть біль за свою країну.
Часто глядачі підходили до артистів і питали: «А де ви базуєтеся?» І ті відповідали, що в Києві. Публіка, була здивована і зворушена, адже думала, що артисти виїхали з країни й просто представляють її за кордоном.
Мені дуже хочеться, аби люди приїжджали до нас і знайомилися з Україною. Важливо було показати, що балет – важлива економічна опора держави. Ці гастролі про неймовірний досвід, про нові сцени й візії майбутнього балету. Американський глядач дуже відкритий та емоційний. Якщо вони йдуть на балет, то точно готові до цього задоволення. Вони дають максимальну віддачу, і наші артисти це відчувають.
Які перспективи має український балет за кордоном?
Озираючись на цей тур, я маю сказати, що великі. Ми несемо українську національну ідентичність – такого світові сцени ще не бачили. Глядач проявляв великий інтерес до уривків з балету «Лісова пісня», до «Парафраз», авторського номера Микити Сухорукова на музику Мирослава Скорика, до сучасного номера «Молитва за полеглими» – реквієм до полеглих у Маріуполі. Глядач цікавиться, який сенс має цей номер? Шаленим успіхом користувалася світова класика – «Жизель», «Дон Кіхот», «Баядерка».
Історія українського балету дуже насичена: вона сповнена болем і радістю, добром і злом, а також, безумовно, фольклором.
Впливові американські колеги також нас запевнили, що українська балетна трупа Національної опери входить у топ-три світових артистів, яких вони бачили.
Наші артисти дуже легко підлаштовуються до умов. Траплялися випадки, коли сцени театрів були завеликими чи замалими, і балеринам доводилося змінювати діагональ, за якою вони мали виконувати свої варіації.
Ми відрізняємося від російської балетної школи технікою, драматичністю. На український балет є попит. Потрібно більше про нього говорити в Україні та світі. Навіть суперуспішні американські медіа писали про ці гастролі, а наші українські медіа — ні. І це дивно.
Як нам потрібно розвивати культуру балету в Україні?
Спостерігаючи за іншими театрами світу, я скажу, що нам потрібно розвивати меценатство. Балет й опера – найдорожчі види мистецтва.
У світі є театри, де перформативні мистецтва фінансуються представниками «вищого світу»: люди, які підтримують культуру, мають послаблення, наприклад, в оподаткуванні. Я мрію, аби в Україні розвивався інститут меценатства, як це є в Metropolitan Opera. У них право на меценатство передається спадково – це частина їхньої культури. З ними активно колаборує театр, вибудовує комунікацію з молодими меценатами — чому це важливо робити. Для них організовують різні заходи: гала, вечері, закриті зустрічі з артистами. Наприклад, у New York City Center, де Нацопера давала свій гала, при вході до фоє театру висить дошка, на якій зазначені імені меценатів, що підтримують театр.
Треба розвивати культуру меценатства – це дуже вигідні умови, за якими інститут українського театру міг би швидко розвинутися.
Раніше це була нормальна практика, коли театр будувалися за приватні кошти. У США велика кількість театрів збудована таким чином, і це не робить їх гіршими за інших.
Які балети має побачити кожен?
З класики – «Жизель» і «Баядерка». З українських балетів – «Лісова пісня» й «Лілея», «Тіні забутих предків», що нині ставлять у Львівській опері.
Також я б радила відвідати національні театри в Міжнародний день балету – 5 листопада. Театри відчиняють свої двері – і кожен може побачити балетний клас на власні очі. До речі, Одеська опера запустила цю ініціативу на базі свого театру, і кожен глядач може провести цей день з артистом балету.
Якщо дивитися на Kyiv Modern Ballet, я б радила «Довгий різдвяний обід» і «Жінки у ре мінорі» – дві емоційно різні, але наповнені глибиною вистави, що я б радила.
У Київській Опері, що на Подолі, 25 грудня буде премʼєра «Лускунчик Гофмана» у хореографії Артема Шошина на музику Івана Небесного – тандем, який працював над постановкою «Тіні забутих предків». Це буде неокласичний балет. Я особисто дуже чекаю на виставу «Леся» та «Весілля Лізи».
