Цієї весни у київському Молодому театрі відбулася прем’єра мюзиклу Андрія Білоуса «Декамерон», поставленого за мотивами однойменного твору легендарного Джованні Бокаччо.
Частина Vatra Media змогла побувати на прем’єрі вистави, тож ділиться з вами рецензією.
Контекст
Мюзикл «Декамерон» Андрій Білоус поставив за мотивами новел класика доби Ренесансу — Джованні Бокаччо, перенісши дію не аби куди, а в постапокаліптичне майбутнє, де ми й спостерігаємо буремне життя героїв. Як і в Бокаччо, у творі Білоуса ми бачимо кілька сюжетних ліній, які, втім, не втрачають своєї цілісності.
Бокаччо написав свій «Декамерон» після спалаху чуми у Європі. Він описував повсякденне життя італійських міст, а ось Білоус — життя людей під радіоактивними хмарами. Втім, обидва твори горять прагненням до життя та оспівуванням кохання у непрості часи.
Еротика всюди
Бокаччо — представник раннього Відродження, того періоду, який повертається до ідеалів Античності й відмовляється від догм Середньовіччя, в тому числі й від притаманної тому часу аскетичності. Тож його «Декамерон» сповнений еротичними сценами та романтичними пригодами.
Андрій Білоус, вочевидь, добре (дуже) виніс урок від італійського класика, зробивши свій «Декамерон» маніфестом еротики. Ледь не кожна сцена випромінює сексуальну енергію, і навіть від найбільш гротескних персонажів долинає певна хіть.
Більше хіті!
Еротика, що пронизує мюзикл, є далеко не найбільш благородним почуттям на сцені. В процесі вистави, до прикладу, ми бачимо історії кількох подружніх пар, що через власні сексуальні бажання вдаються до зради. Але ні, тут не буде нудних повчальних історій про гріховність таких дій — тут буде возз’єднання пар на ґрунті пристрасті одне до одного!
У певний момент еротичні бажання приводять персонажів до обману й часом переходять межі пристойного. Чистого почуття кохання в мюзиклі не так і багато. І це не дивно, адже у Бокаччо загалом виходило краще описувати саме повсякденне життя, а не високі почування. Хоч і їх він намагався зображувати у своїх новелах.
Попівство — сміх
У новелах Бокаччо одним з головних образів для насміхання було попівство, чия поведінка відрізнялася від того, що воно проповідувало.
Яскраво ми бачимо таке висміювання й у мюзиклі Білоуса, де священник легко вдається до обману і є ледь не найбільш хтивим персонажем всього дійства, який так і хоче загнати свого «диявола» у чиєсь «пекло». Але це, направду, йому пасує, а такі моменти, як реп від попа, надають цьому образу ще більшої екстравагантності.
Виставі загалом притаманний сатиричний, інколи гротескний, а часом і досить простий гумор.
Музика, костюми
Гріхом буде не згадати те, що створює атмосферу мюзиклу й радує глядацьке око. Музичний супровід, який йде з вами за руку протягом всієї вистави, створюється цифровим піаніно, баяном, контрабасом, електрогітарою, барабанами та вишенькою на торті — мелодикою. Авторська джазова музика також придає еротичну атмосферу, а де потрібно — вибухає пристрастю.
Щодо костюмів, то спершу може здатися, що на сцені персонажі із фільму «Шалений Макс», але згодом прості образи черниць балансують строкатий одяг інших персонажів.
Декорації та реквізит
Масивна залізна арка, цинкові коробки, металеві щити у поєднанні із повсякчасним звуком сирени створюють досить правдоподібний образ постапокаліптичного світу, але коли на сцені починає вирувати музика, танці та романтика, то з голови й виходить спогад про те, в яких подіях знаходяться персонажі.
Окремої уваги заслуговує моторошний залізний кінь (звати його, до речі, саме Декамерон), якого точно можна назвати родзинкою реквізитної роботи.
І що ж врешті?
«Декамерон» Андрія Білоуса — це дійство, яке спілкується з глядачем емоціями, а не словами, сяє еротикою та пристрастю і не боїться показати гріховну натуру людини. Врешті, мюзикл сміливо можна підсумувати словами однієї з пісень, яка каже — «гріх захопить нас усіх».
